Сьогодні ми розпочинаємо серію статей про компетентнісний підхід у сучасній освіті. Йтиметься про теоретичні засади компетентнісного підходу, а згодом —  про його застосування у повсякденній навчальній практиці українського вчительства.

Традиційно завдання шкільної освіти визначалися набором знань, умінь і навичок, які має опанувати випускник. На сьогодні такий підхід виявляється недостатнім, соціуму (професійним навчальним закладам, виробництву, сім’ї) потрібні не всезнайки і базіки, а випускники, готові долучитися до подальшої діяльності, здатні практично розв’язувати життєві та професійні проблеми, що постають перед ними.

Рейтинг 20 найуспішніших освітніх систем світу складає британська компанія Pearson на замовлення аналітичного відділу журналу Economist і публікує у виданні Times. Його складають за результатами міжнародного тесту (випускні бали школярів за певний період часу), а також за статистичними даними самих держав. Наприклад, за кількістю вступників до університетів цей рейтинг очолили Фінляндія, Південна Корея та Гонконг. Україна до рейтингу не потрапила. Найуспішнішими виявилися країни, де статус учителя високий та розвинена його освітня культура. Вивчивши країни, у яких модель навчання виявилася найбільш успішною, автори рейтингу дійшли висновку: гроші, які виділяють на освіту, важливі, але ще важливіша культура, яка сприяє бажанню й можливості вчитися. Фінансування легко виміряти, сказано у звіті Pearson, однак тонші матерії — наприклад, ставлення суспільства до навчання — відіграють у системі освіти важливішу роль.

Передумови успішної освіти (за доповіддю Жака Делора «Освіта: прихований скарб»):

• навчитися пізнавати;

• навчитися виконувати;

• навчитися жити разом;

• навчитися жити.

А це багато в чому залежить не від отриманих знань і вмінь, а від додаткових рис та вправності, на позначення яких і вживають поняття «компетенції» та «компетентності», що відповідають розумінню сучасних завдань освіти.

Компетенція — це коло питань, явищ, у яких людина компетентна, має відповідний рівень пізнання й досвід. Наприклад: освітня компетенція учнів, педагогічна компетенція вчителя, медична компетенція лікаря тощо.

Компетентний: 1) той, хто знає, обізнаний; авторитетний у певній галузі; 2) фахівець, що володіє компетентністю.

Компетентність — це здатність установити й реалізувати зв’язок між «знанням — умінням» і ситуацією.

Компетенції — це завдання (поставлені перед людиною), а компетентності — результати.

Основні складові компетентності:

• Знання, а не просто інформація, що швидко змінюється. Різновиди знань, які необхідно вміти знайти і спрямувати в русло своєї діяльності.

• Уміння використовувати ці знання в конкретній ситуації; розуміння, яким способом можна здобути ці знання.

• Адекватне оцінювання — себе, світу, свого місця у світі, конкретних знань, необхідності їх для своєї діяльності, а також методу їх отримання або використання. Цю формулу логічно можна подати в такий спосіб: компетентність = мобільність знань + гнучкість методу + критичність мислення.

Компетентнісний підхід протистоїть:

• традиційному предметному навчанню, в основі якого — ідея трансляції та засвоєння знань (інформації);

• селективній, дворівневій (знає — не знає) системі оцінювання;

• примусовим формам організації навчальних занять (як у конвеєрному способі організації праці);

• вертикальній, ієрархічно організованій системі адміністративного керування.

Компетентність — це не специфічні предметні вміння та навички, навіть не абстрактні розумові дії або логічні операції, а конкретні, життєві, необхідні людині будь-якої професії та віку. Рівень освіченості, особливо за сучасних умов, не визначається обсягом знань, їх енциклопедичністю. Із позицій компетентнісного підходу рівень освіченості визначається здатністю розв’язувати проблеми різної складності на основі наявних знань.

Компетентнісний підхід не заперечує значення знань, але він акцентує увагу на здатності використовувати здобуті знання.

У світовій освітній практиці поняття компетентності є центральним. Ключові компетенції, визначені на симпозіумі «Ключові компетенції для Європи» (1996 р., м. Берн), ознаменували загальносвітову тенденцію оновлення освітнього процесу.

Компетенції — це відповідь на запити Європи (збереження демократичного відкритого суспільства, мультилінгвізм, мультикультура, нові вимоги ринку праці, розвиток комплексних організацій, економічні зміни тощо).

Отже, 5 ключових компетенцій, якими мають володіти молоді європейці (за рішенням Ради Європи):

• політичні й соціальні компетенції — здатність приймати відповідальність, брати участь у прийнятті групових рішень, розв’язувати конфлікти мирно, брати участь у підтримці й поліпшенні демократичних інститутів.

• Компетенції, пов’язані з життям у багатокультурному суспільстві. Щоб контролювати виявлення (відродження — resurgence) расизму та ксенофобії, клімат нетолерантності, освіта має «озброїти» молодих людей міжкультурними компетенціями: прийняття відмінностей, повага до інших і здатність жити з людьми інших культур, мов і релігій.

• Компетенції, що передбачають володіння (mastery) усною та письмовою комунікацією, які особливо важливі для роботи й соціального життя, з акцентом на тому, що людям, які не володіють ними, загрожує соціальна ізоляція. У цьому контек¬сті комунікації дедалі важливішим стає володіння більш ніж однією мовою.

• Компетенції, пов’язані зі стрімкою інформа¬тизацією суспільства. Володіння цими технологія¬ми, розуміння їх застосування, слабких і сильних сторін та способів критичного судження стосовно інформації, поширюваної мас-медійними засобами та рекламою.

• Здатність навчатися протягом життя як основа неперервного навчання в контексті особистого, професійного та соціального життя.

 

За матеріалами інтернет-джерел